Дипломная работа: Украина в 40-50 гг. XX века /Укр./

Дипломная работа: Украина в 40-50 гг. XX века /Укр./

Запорізький державний університет

ДО ЗАХИСТУ ДОПУЩЕНИЙ

Зав.каф.Новітньої історії України, проф.

______________________Турченко Ф.Г.

____________________ __

(дата)

В 40-50-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ: ІСТОРІЯ ТА ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНИХ ОЦІНОК

Розробив,

Ст.групи: 3314-1 С.В.Грін

(шифр) (підпис) (дата)

Керівник: к.і.н., Доцент кафедри В.М.Мороко

(посада) (підпис)

Нормоконтролер: Доцент С.В.Білоножко

(підпис)

Запоріжжя

1999

ВСТУП

РОЗДІЛ I: НАРИС ІСТОРІЇ ОУН/УПА. АСПЕКТИ БОРОТЬБИ

I.1. СТВОРЕННЯ І РОЗКОЛ ОУН

I.2. СТВОРЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ

I.3. СТРУКТУРА І ЧИСЕЛЬНІСТЬ ОУН/УПА

РОЗДІЛ II: ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ

II.1. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА

II.2. АНТИУКРАЇНСЬКА

II.3. УКРАЇНСЬКА ДИСИДЕНТСЬКА

II.4. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА

РОЗДІЛ III: ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

РЕСУРСИ ІНТЕРНЕТ:

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ:

ДОДАТОК 1: Терени дії національно-визвольних сил в Україні

ДОДАТОК 2: Організаційна структура ОУН/УПА (схема)

ДОДАТОК 3: Військові відзнаки ОУН/УПА

ДОДАТОК 4: Однострой вояка ОУН/УПА

Довгі роки і навіть десятиліття в Україні триває надзвичайно важкий і болісний процес становлення власної державності. Протягом багатьох років не вщухають головні суперечки навколо вкрай заполітизованого питання – а чи взагалі Україна має можливість і, головне, право на те щоб мати власну державу. Протягом багатьох років з різних сторін досить грунтовно різні фахівці доводили ту чи іншу точку зору, при чому однаково професійно і однаково впевнено. Щоб не здавалося, що ця робота буде черговою з таких спроб, напевно, слід сказати декілька слів про самого автора – людину, яких безліч на просторі колишньої “єдиної і нєдєлімої” країни.

Росіянин. За графою в паспорті. Українець – певною часткою крові за походженням. Знову росіянин – за мовою батьків та мовою здебільшого власних думок. Знову українець – за місцем проживання та корінням. Остаточно українець – за намірами та цілями, що поставлено перед собою. Загалом – представник нового покоління Українського народу, про яке та з огляду на яке буде йти мова у подальшому.

В ХХст. Український народ має надзвичайну за своїм героїзмом та унікальну за своєю сутністю спробу боротьби за своє незалежне існування – національно-визвольний рух під проводом ОУН-УПА в 40-50ті роки. На відміну від іншого героїчного часу – змагань 1917-1920рр. – цей період чи не найтемніший у вітчизняній історії, аж занадто протиріч сплелося навколо нього і зараз нам слід накреслити деяку загальну картину висвітлення проблеми.

Націоналізм, який дав специфічне забарвлення всім процесам у ХХ столітті, і наприкінці цього періоду в історії людства викликає багато питань, суперечок, подій тощо. В житті світу, що з нетерпінням і певним побоюванням чекає на прихід нового тисячоліття, а, разом з тим, і нової епохи, з особливою гостротою проявляються проблеми регіональних відмінностей і взаємовідносин, сутність яких полягає саме в понятті “національне”. Для України, яка дістала незалежність нещодавно, отримала таким чином можливість для впевненої самоідентифікації як повноцінного організму у всесвіті, поняття “національне” виявилося надто скомплікованим.

Виховання молоді, процеси в економіці та суспільстві – ці базові елементи, на яких має будуватися держава, вимагають остаточної визначеності і простого пояснення. Потребують комплексного підходу до вирішення і прискіпливого планування всієї системи заходів. Історична наука в усі часи становила головний важіль до конструювання подібної системи – ідеології перш за все. Незважаючи на те, що офіційні заклади та керівництво не приділяють надмірної уваги до ролі історії у процесі формування майбутнього української держави, процес цього впливу триває незалежно від політичного клімату в країні, здебільшого, завдяки окремим особистостям, які розраховують тільки на власні волю і чесноту.

Бачимо, що набирає сили галузь національної освіти, яка втілена у багатьох вже навчальних закладах “нового типу”. Виховується покоління нової національної еліти – тих завзятих освічених молодих людей, яких п’ять років тому вже називали “поколінням дев’яностих”. Безперечно, кожен може спостерігати, як поширюється коло “навколоісторичних” видань, публікацій, програм. Вадою тут є саме “навколоісторичність”, тобто процес, коли трактувати і викладати концепції, які мають, як було згадано, базовий характер, вважають за право всі, хто тільки хоч одного разу замислювався на теми минулого.

Існує і політичний чинник, що впливає на розвиток історичної науки, зокрема, в галузі Новітньої історії України. В умовах соціально-економічної і політичної кризи відбувається різка діференціація в суспільстві і популярності набувають ідеологічні течії крайнього правого та лівого толку. Останнім часом політична боротьба призвела до зміцнення правих комуністичних та лівих націоналістичних сил, що протистоять одна одній, а це означає нові крайності у майбутньому політичному курсі, що їх колись було названо “перегибами”. Тому, коли існує небезпека громадянського вибуху, що пов’язана з політичним і соціально-економічним станом в сучасній Україні, варто було б звернути увагу на приклади з власного минулого. На жаль, чомусь ці приклади нічому не навчили ані мешканців країни, ані політиків, ані істориків.

Національне підгрунття – єдине, що має бути незмінним в системі цінностей громадянина цієї держави. Формування цих переконань відбувається протягом тривалого часу, багато років від найперших згадок людини з власного малюкового життя. Саме тому важливе місце буде призначено виховній концепції нового покоління. Оскільки дуже багато часу вже було згаяно – не слід втрачати його й надалі.

Процес формування національної держави в Україні на залишках радянської системи виявляє риси дуже подібні до ситуації в середині ХХ століття на цих саме теренах, коли розгорталась боротьба свідомих своєї історії українців за право мати бодай половину того успіху, що зараз мають їх нащадки в політичній сфері.

В цій роботі ми будемо намагатись простежити паралель між життям різних поколінь одного народу, зорієнтуватись у просторі української історії, тих прикладів власного минулого, які нам відомі і тому, як використовували одні й ті ж самі об’єкти протягом часу і з якими намірами. Головним же завданням буде спробувати дати визначення сучасної концепції історичного виховання на прикладах порівняно невеликого за часом але величезного за змістом періоду збройної боротьби українського народу за своє існування під час Другої світової війни та одразу після неї – в 1940-х та 50-х роках.

Дотепер питання національно-визвольного руху на Україні було питанням суто політичним і надзвичайно залежало від “керівної ролі” комуністичної партії. Історичний аналіз був занадто ускладненим через непримиримість протиріч сторін, які опонували одна одній. Через фактичну заборону більш-менш об’єктивно висвітлювати події - в СРСР не було створено грунтовного аналізу вказаної проблеми, через те, що відкидалося саме існування такої. Досвід, що був накопичений в працях В.Коваля (“Міжнародний імперіалізм і Україна”, статті багатотомної “Історії Української РСР”), можна назвати найбільш змістовним. Слід відмітити, що джерельна база, яка збиралася ним, використовувалась деякими істориками на початку дев’яностих років. В СРСР фактично був відсутній такий тип робіт, як історичні романи, спогади і т.ін., оскільки також відкидалася сама можливість незалежної оцінки явищ.

З іншого боку, українці, які брали участь в боротьбі за незалежність, за кордоном мали можливість висловлювати кожен власну думку. Тому найцікавішими з джерел є спогади таких провідників руху як М.Лебедь або Т.Бульба-Боровець. Різного обсягу і гатунку спогади становлять значну частку робіт, що виходили друком в еміграції в 50-ті роки. З іншого боку – такі дослідники як П.Потічний, Т.Гунчак, П.Мірчук вели накопичення джерел, в першу чергу українських і іноземних, доступ до яких був значно простіший, ніж у Радянському Союзі. Практично одразу після війни об’єднаними зусиллями українських емігрантів-публіцистів було створено багатотомний проект під назвою “Літопис УПА”, що видається у Торонто й сьогодні. В енциклопедію руху увійшли збірки документів, публіцистичних робіт різних часів, покажчики, спогади учасників руху і історичні нариси деяких аспектів діяльності українських націоналістів.

Метою дослідження є узагальнення досвіду вивчення названої проблеми для застосування у сучасній пропагандивній та виховній діяльності.

Дослідницькі завдання: на підставі загально відомих матеріалів описати систему устрою ОУН/УПА, проаналізувати діяльність УПА, визначити роль і місце ОУН/УПА під час бойових дій періоду Другої Світової війни. Прослідкувати, як змінювались історичні оцінки явища під час, та після періоду відкритої боротьби українського народу за незалежність. Зробити висновки про необхідність застосування матеріалу у виховній діяльності. Автор робить спробу викласти власний досвід, застосовуючи відомі підходи та новітні методи навчання.

Робота складається з трьох частин, перша з яких має описовий характер і має на меті впорядкування головних відомостей про предмет дослідження – діяльність ОУН/УПА в середині ХХ-сторіччя.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період кінця 20-50-тих років, від створення ОУН до кінця збройної боротьби на українських землях.

Викладення матеріалу у першій частині не має на меті змістовне, глибоке дослідження. Завдянням є тільки створити загальний нарис на підставі загальновизнаних фактів, які підтверджені документально, для того, щоб у другій частині, на основі поданого матеріалу, показати, як відрізнялися підходи істориків до висвітлення цих фактів. Отже, Друга частина – розгядає питання відносин в галузі історіографії цього питання, в ній зроблено спробу показати комплекс протиріч, які й досі зберігають позиції в історичній науці. Третя частина – містить спробу запропонувати власний підхід до використання наявного матеріалу у виховній роботі, головним чином в середній школі. Спираючись на досвід проведення уроків з цієї тематики в старших класах загальноосвітньої школи автор робить аналіз існуючої соціально-психологічної бази для сприйняття національного виховання та підсумує результати спостережень за змінами в цій галузі.

Джерельна база роботи – первинні документи публіцистичного характеру, що було видано ОУН/УПА в період своєї активної діяльності, а потім перевидано за кордоном. Головною збіркою документів є “Літопис УПА”, використовувались також матеріали, що публікувалися в збірнику “Ідея і Чин”. Значне місце посідають оригінальні роботи та репринтні видання робіт публіцистів 40-50-х років.

Виникнення на початку ХХ століття національно свідомої еліти, яка стає детонатором для цілого народу – є риса притаманна новітній історії багатьох країн світу і Україні також. Розгортання національно-визвольної боротьби в країнах Східної та Центральної Європи пов’язано з падінням великих імперій. Розглядати феномен діяльності тих або інших організацій слід під різними кутами зору, враховуючи різні аспекти, що впливали на її підвалини.

Країни, що містилися там, де стикаються різні цивілізації – Східна (Азіатська) та Західна (Європейська) – з давних давен формувалися як багатонаціональні, неоднорідні. Україна має свій комплекс проблем, що проявилися в ході Другої світової війни з особливою гостротою.

Україна була і залишається надалі географічним та геополітичним центром європейського континенту. В минулому її розташування між великими імперіями – російською та литовською, а, згодом, австро-угорською – призвело до того, що неодноразово вона ставала простором для боротьби за чужі інтереси, від якої потерпала не менше, якщо і не більше за сторони, що протистояли. Кожного разу намагання дістати славу для себе на чужому полі битви виявлялося для українців марною надією, через те, що жодна з великих країн, які мали власні економічні та політичні наміри, не могла допустити того, щоб Україна діяла самостійно на міжнародній арені.

Протистояння двох імперій призвело до поділу самих українців на дві половини - східну і західну. Частини одного народу, які відрізнялись і за мовою, і за діяльністю, за релігією і поведінкою. Так звані “західні” українці були більше “європейськими” ніж їх східні брати. Зрештою, були більш вільними і практично не несли у собі тавро східного (точніше – азіатського) кріпацтва.

Наприкінці ХІХ століття важливою для подій, що описані далі, була можливість отримати освіту на Заході українських земель, навіть за умов панування польської влади. Традиційна для Європи студентська революційність тут відіграла свою роль. На відміну від більшості східних молодих товаришів, на заході молодь мала змогу не занурюватись цілком у виробництво чавуну та вугілля, а замислитись над тим, яке місце займає їх ненароджена держава, і як треба діяти для того, щоб плекання незалежності стало дійсністю.

Поразка національно-визвольних змагань на початку ХХ століття, коли події розгортались на тлі шаленого індустріального і, разом із ним, національного розвитку, залишила по собі гіркоту сто крат більшу, ніж всі попередні спроби разом, оскільки перемога була аж занадто близько. Не отримавши “сатисфакції” у перебігу Першої світової війни – значна кількість українців і на Заході України відійшла від активної політичної діяльності, проте зміна поколінь вивела на арену нових енергійних та завзятих борців за українську незалежність. Радикалізація національно-визвольного руху, яка відбулась у 30-х роках, розколола тепер саму західну частину українського народу навпіл – на “старих”, досвічених, підсвідомо розгублених, поміркованих, та “молодих” - які хотіли зробити те, що не вдалося батькам.

Можна сперічатися про те, чи було майбутнє в українського національного руху за таких обставин, але те, що феномен національно-визвольного руху в Україні в 40-50-ті роки ХХ століття є продуктом саме цього комплексу умов – безперечно.

В 1920 р. у Празі невеликою групою офіцерів підпільно була заснована УВО (Українська військова Організація), яка повинна була продовжити бротьбу проти польської окупації. Згодом, на посаду її командира було обрано полковника Євгена Коновальця.

З самого початку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. З 1920 по 1923 рр. УВО таємно готувалась до можливого антипольського повстання, проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського режиму (наприклад: Степан Федак у 1921р. здійснив замах на голову польської держави Ю.Пілсудського).

У 1923р. Антанта визнала законність польської влади в Східній Галичині. Після цього багато членів УВО вийшло з організації, тому що таке правове становище викликало сумнів щодо доцільності продовження збройної боротьби. Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливиї переорієнтації. Коновалець звернулся по фінансову та політичну допомогу до Німеччини та Литви (ворогів Польщі). У Східній Галичині УВО стала вербувати гімназичну та університетську молодь. З метою створення розгалуженої мережі націоналістичних осередків УВО установила контакти з рядом студентських груп: “Асоціація української націоналістичної молоді” (Львів), “Українська націоналістична молодь” (Прага), “Легіон українських націоналістів” (Чехословаччина). Після кількох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп в 1929р. зустрілися у Відні та заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу її частину членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Є.Коновалець та його соратники.

ОУН до Другої світової війни була напівпідпільною організацією, яка готувала молодь до майбутнього повстання, розповсюджувала українські націоналістичні ідеї на всіх рівнях. З початку 30-х рр. ОУН діяла переважно терористичними методами, що викликало переслідування поліцією.

З вибухом війни (1939р.) суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, вирвалися назовні. Суперечки виникли між ветеранами боротьби 1917-1920рр. із закордонного проводу ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х рр.Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували основні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли питання тактики.

Після вбивства Є.Коновальця, яке було здійснине радянським агентом у Ротердамі у 1938р., встало питання щодо голови ОУН. Можна сказати, що ОУН на початковому етапі свого існування були притаманні ейфорія та об’єднаність, але патриотичний підйом змінився внутрішнім конфліктом та розколом на дві табори, які більше сперичалися, ніж були підтримною один одному. Ветерани боротьби 1917-1920 рр. наступником Є.Коновальця пропонували Андрія Мельника (близького його соратника), який бачив майбутнє ОУН лише з мирними методами боротьби (публікація петицій, друк, пропагування у Польщі та Румунії). Молоді радикали пропонували Степана Бандеру. У вересні 1939р. Бандера, розуміючи неминучість великої війни, проголошував думку, що ОУН повинна створити підпільну армію (яка мала боротися з кожним, хто стоятиме на шляху української незалежності, навіть з Німеччиною) [70,с.382]. Саме під час військового часу, мобілізація сил СРСР на ведення бойових дій дозволить звільнити всі українські землі від панування “колонізаторів” [37, с.491-493; 14, с.283]. Він вимагав, щоб ОУН зав’язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Мельник же з прибічниками доводили необхідність збереження пріоритетної орієнтіції на Німеччину, заперечували створення армії, тому що це могло б викликати каральні заходи німців.

Найсильніші пристрасті розгорілися літом 1939р. навколо питання про новий провід ОУН. У серпні 1939р. фракція Мельника скликала в Римі конференцію, яка офіційно проголосила Андрія Мельника головою ОУН. Проте 10 лютого 1940р. Степан Бандера зібрав конференцію в Кракові, на якій його фракція відкинула рішення римської конференції. Обидві фракції не змогли досягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали називатися ОУН-Б або ОУН-Р (революційна), чи просто бандерівцями; прибічників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали ОУН-М, або мельниківцями. Таким чином, ми можемо сказати, що розкол остаточно зформувався 10 лютого 1940р., але треба зауважити – ОУН багато в чому залишалася єдиною організацією. В обох випадках основу фракцій складали молоді люди, патріоти та ентузіасти, на національних почуттях яких тримався весь український національно-визвольний рух.

Протягом 1939-1941рр. діяльність ОУН була спрямована виключно проти СРСР, який у середені 1940р. припинив маскування під “доброго брата” та без змін застосовував аппарат репресій 30-х рр. Були закриті всі політичні партії з “Просвітами” разом, була масово розгорнута депортація українського та польського населення західного регіону, була проведена колективізація. Все це йшло на користь прапаганді ідей ОУН та посиленню опору з боку звичайних українців. Проблема була у тому, що політично населення українських земель не було однорідним. Умовно його можна поділити на три частини:

Ті, хто був під радянською владою з часів Громадянської війни;

Ті, хто опинився під владою СРСР після 1939р.;

Ті, хто ніколи не був під владою СРСР.

ОУН треба було враховувати специфіку того, чи іншого регіону, щоб прокинулися національні почуття українського населення (наприклад, на лівому березі застосовувалися маленькі групи по 10-15 осіб, які проводили агітацію та теракти) [37, с.546-547].

В результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створене українське збройне з’єднання під назвою “Легіон українських націоналістів”. Легіон був сформований з переважно пробандерівськи налаштованих українців, мобілізованих з території, окупованих німцями. З’єднання складалося з 600-700 солдат і мало два підрозділи під кодовими назвами “Нахтігаль” та “Роланд”. Вони отримали від Вермахта польову форму та застаріле озброєння. Ці підрозділи не були бойовою одиницею армії у повному значенні цього слова, їх статус був особливим (що засвідчує відсутність номерів частин, лише кодові назви). Німці планували використати їх у диверсійних цілях, а ОУН-Б (що командувало Легіоном) сподівалося, що “Нахтігаль” та “Роланд” стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом поширення впливу фракції С.Бандери.

Чітко сформована програма ОУН існувала вже у 1941р. Маніфест ОУН-Б, виданий у грудня 1940р., у якому наголошувалось, що єдиний ворог є СРСР, перетворився у Меморандум ОУН-Б уряду Райха, датований 15 липня 1941р. [37, с.491-493], що дійшов до одержувача 23 липня, тобто наступного дня після початку операції “Барбаросса”. У цьому документі українські націоналісти намагалися випередити необмірковані дії Гітлера оскільки, напевно, відчували подвійний характер його політики. У разі ж, коли незалежну українську державу не буде встановлено, вказують на можливість повстання.

30 червня 1941р. ОУН-Б при підтримці “Нахтігалю” проголосило встановлення у щойно захопленому Львові української держави.ОУН-Б розраховувала на те, що німецьке командування скоріше погодиться з цим фактом як із доконаним, ніж піде на конфронтацію з українцями з самого початку вторгнення в СРСР. У відповідь на цю акцію Абвер заборонив використання частин “Нахтігаль” та “Роланд” у операціях, а пізніше за наказом німецького командування їх було відведено з театру військових дій і роззброєно відповідно 13 вересня в Нойгамері та 2 серпня у Фокшанах. А 16 вересня у Відні нацисти заарештували С.Бандеру, Я.Стецька та ін. провідних діячів українського національного руху. У вересні 1941р. підрозділи СС стратили багатьох членів похідних груп ОУН-Б, а з листопада почалися арешти та страти членів ОУН-М (було розстріляно понад 40 провідних членів ОУН-М). Інтегральні націоналісти пішли в підпілля (хоча ОУН-М і розчарувалася у політиці німецького командування, до рішучих дій, на відміну від ОУН-Б, перейти не змогла). Так почався новий етап у боротьбі ОУН проти окупантів.

Перші загони, які пов’язують з українським визвольним рухом, з’явилися у Поліссі у листопаді 1941р., де Т.Бульба-Боровець організував так звану “Поліську Січ”, яка повинна була боротися проти радянських партизан на Волині. Стосовно відносин між з’єднанням Т.Бульби-Боровця та ОУН можна навести уривок зі спогадів самого Т.Бульби-Боровця “Армія без держави”: “Бандерівці домагалися від нас, щоб УПА (так Бульба-Боровець називав “Поліську Січ”) офіційно визнала їх “владу” та підпорядкувалася наказам політичної лінії їх партії. Коли ж Головна Команда УПА в цьому домаганні їм категорично відмовила, заявляючи, що вона підпорядкована тільки Урядові УНР, а не будь-якій одній партії чи її псевдоурядові, тоді вони почали цю сути військову формацію усіляко провокувати, називаючи її “анархічною отаманією”, “демократичною гниллю” і т. ін.” [10, с.80]. Також на Волині навесні 1942р. під проводом ОУН-Б з’явилися перші загони Української Національної Самооборони (УНС), які налічували близько 600 осіб, очолені В.Сидором. Існували також так звані “банди”, які були дуже погано озброєні та в цілому носили стихійний характер.

Розуміючи необхідність чіткого підпорядкування загонів, М.Лебідь, який обіймав посаду керівника ОУН після арешту С.Бандери та Я.Стецька, добився активізації діяльності національних сил. С початку вересня 1941р. на Першій, а у квітні 1942р. на Другій конференціях, ОУН обрала шлях цілеспрямованого створення власних збройних сил. Створення Поліської Січі стало початком формування УПА; взимку 1941-1942рр. ОУН збирає та накопичує зброю, посилює пропагандивну діяльність.

Стосовно місця та обставин створення власне Української Повстанської Армії існує декілька точок зору. Так, наприклад, член Спілки Ветеранів УПА та голова її запорізького відділення М.Симчич стверджує, що перший курінь був створений Т.Чупринкою влітку 1942р. після нападу на німецький арсенал. П.Мірчук [49,с.10-11] називає ім’я Сергія Качинського (“Остап”) та Перегийняка (“Довбешка-Коробка”), які організували відповідно перший відділ УПА в Поліссі та першу сотню на Волині у жовтні 1942р. Так чи інакше, дуже важко бути абсолютно точним у цьому питанні, оскільки великі або маленькі загони виникали та зникали у той час постійно, і тільки деякі з них були підпорядковані безпосередньо ОУН.

Своєю метою на першому етапі свого існування УПА бачила:

Ведення пропаганди та пояснення, підготовка широких народних мас до активної боротьби;

Збір та зберігання зброї;

Навчання нових кадрів та їх військова підготовка.

Кінцевою метою ОУН, а разом з тим і УПА вбачала очишення території України від окупантів та встановлення Української Самостійної Соборної Держави, де УПА повинна стати регулярною армією.

З моменту створення УПА, яка включала достатню чисельність бійців, вона дістала єдине командування, структурний розподіл та інші риси, які були притаманні справжній армії. До 1943р. вищим органом УПА був Крайовий Військовий Штаб, який згодом був перейменований у Головний. До Штабу, головним завданням якого була організація боротьби та збереження ресурсів, входили шеф штабу (першим став Дм. Перебийніс), командир-головнокомандуючий УПА (яким був М.Лебедь, а з 1943р. став Р.Шухевич “Тарас Чупринка”), заступники головнокомандувача та шість відділів: оперативний, розвідувальний, господарський, за вихованням, пропагандиський, політичного виховання [49,с.42] (див. Додаток 2). Третім за рангом після шефу та головнокомандувача неофіційно вважався керівник відділу політичного виховання (найвідомішим став Й.Позичанюк).

Робота Головного Штабу базувалась на системі місцевих штабів, будованих за чіткою ієрархією: Головний Штаб – Крайовий Штаб – Штаб Військової Округи – Штаб Куреня – Командування Сотні. Координацію роботи штабів всіх рівней здійснювали за допомогою кур’єрів-агентів. Здебільшого таку функцію виконували місцеві провідники ОУН та, власне, політичні агенти ОУН.

Накази передавалися за допомогою радіо або по мережі агентів ОУН.

Структура УПА складалась з 4 частин, які називалися за частинами світу УПА-Північ, -Південь, -Захід та –Схід. Кожна з частин складалася з великих Військових Округ, до яких входили Тактичні Відтинки. Територіальний поділ виглядає таким чином (див. Додаток 1):

УПА-Північ – Волинь і Полісся (округи “Турів”, “Заграва”, “Волинь-Південь”);

УПА-Захід – Галичина, Буковина, Закарпаття, Закерзоння (Надсяння) (округи “Лисоня”, “Говерла”, “Чорний Ліс”, “Маківка”, “Буг”, “Сян”);

УПА-Південь – Кам’янець-Подільський, Житомир, Вінниця, Південь Київської області (округи “Холодний Яр”, “Умань”, “Вінниця”)

УПА-Схід – Північ Житомирської, Чернігівська область (окремих округ не створено) [49, С.49].

Оперативною одиницею УПА був загін чисельністю до 30 осіб у лісових та лісостепових областях, та 10-15 осіб у степу. З загонів складалася сотня: 130-200 осіб. Сотня складалася з т.зв. чот. Тактичною одиницею був курінь (3-4 сотні) з яких у 1943р. складалися військові округи. З літа 1943р. командування вирішило виділяти власне українські з’єднання та національні загони “співчуваючих” народів, які мешкали на території України: грузин, татар… - яких на 1944р. було 15 куренів (приблизно 20 тис.чол) [16, с.242]. Єдиної форми у бійців УПА не існувало. За вийнятком головних уборів, так званих “мазепінок”, бійці носили трофейні однострої (німецькі, польські, румунські…), ябо ж звичайний одяг (див. Додаток 4).

Маючи в своїй назві “Українська”, УПА являла собою приклад багатонаціональної співпраці та співіснування. Крім згаданих куренів, будованих за національною ознакою, значну кількість серед активних діячів Армії становили інші народи – не українці. До таких відносять євреїв, німців, росіян та інших, які розділяли цілі ОУН і боролися проти диктатури в усіх країнах, будь то СРСР чи Німеччина. Із залученням окремих іншонаціональних частин до бойової діяльності УПА пов’язана реструктуризація армії та зміни у керівництві (1943р.).

Значним фактом, що відбиває не тільки наслідування народних і релігійних традицій а й високу ступінь організованості УПА є її система нагород (див. Додаток 3). На Західній Україні зберіглась, на відміну від СРСР, європейська відзнака хрестами [49, С.43]. Нагороди УПА успадкували форму хреста від Ордену Лицарів Залізного Хреста УНР, інших нагород і відзнак УНР, враховуючи традиційну символіку, наприклад, гуцульську.

Характерною рисою для всіх нагород була також наявність українського герба – тризуба – а на бойових (Хрести бойової Заслуги УПА) ще й схрещених мечей на знак збройної боротьби [66, С.2]. Існували такі нагороди:

Бронзовий Хрест за Бойові Заслуги;

Срібний Хрест за Бойові Заслуги І кляси;

Срібний Хрест за Бойові Заслуги ІІ кляси;

Золотий Хрест за Бойові Заслуги І кляси;

Золотий Хрест за Бойові Заслуги ІІ кляси;

Срібний Хрест за Заслуги для цивільних;

Золотий Хрест за Заслуги;

Медаля Української повстанської Армії за боротьбу в особливо важких умовах (затверджена 6 червня 1948р.) [66, с.31-33].

В галузі військової субординації, якщо брати її до уваги настільки умовно, наскільки це дозволяє характер партизанської війни, в УПА значною мірою збереглося рангування Українських Січових Стрільців та Українськой Галицькой Армії, де, в свою чергу, було запозичене з австрійської Армії, притаманне через тривалий історичний зв’язок арміям Чехії, Румунії, Польщі. Офіцерські звання виглядають так:

Окремо слід зупинитись на особовому складі УПА. Перш за все, як стверджують документи і спогади, переважну більшість становила молодь. Так, навіть начальник радянського Ровенського опорштабу генерал-майор Бегма у своєму звіті від 28 травня 1943р. так описує з'єднання, що знаходилося під керівництвом Т.Бульби-Боровця:

“…На території Ровенської області діє молодіжна націоналістична організація, так звана “Січ” у складі 3000 чоловік. Вона підпорядкована Т. Бульбі, керують нею люди, особисто ним призначені.

Націоналісти використовують усі легальні можливості для підготовки своїх бойових кадрів. Так, в місті Луцьку організована школа підготовки військових кадрів низових організацій молоді у віці 18—24 роки. Слухачів одягнуто у старі польські однострої. Школа існує під виглядом підготовки працівників для сільського господарства.

Школа в селі Шпанів під Ровно до 200 чоловік, серед яких були й дівчата, на початку квітня була розгромлена німцями. Частину слухачів ув'язнено за антинімецьку діяльність.

Кількісний ріст ОУН йде за рахунок нестійкої частини населення, переважно молоді та бувшої української поліції, яка останнім часом із зброєю переходить до націоналістів…

При залученні молоді до ОУН від неї приховують справжнє обличчя ОУН, називаючи себе українськими партизанами, що йдуть на боротьбу з німцями за вільну Україну, У зв'язку з цим молодь з великою, охотою йде в ОУН...” (ЦДАГО України. Ф. І, оп. 22, спр. 75, арк. 37—43) [92].

Найбільш дискусійним та заплутаним є питання про чисельність УПА. Щодо пікової чисельності з’єднань документи та історичні дослідження мають дві крайності: заниження у радянських та німецьких джерелах, і навпаки перебільшення в українських джерелах. Задля того, щоб з'ясувати ситуацію щодо чисельності слід зробити декілька припущень. Перш за все, слід відрізняти суто бойові частини та допоміжні служби, постійних учасників та тих, хто на певний (досить нетривалий) час знаходився у складі підрозділів УПА. По-друге, слід мати на увазі динаміку зміни чисельності УПА, яка на різних етапах мала відмінності і відповідала тактичним завданням, що стояли перед армією.

Документальні джерела, наприклад німецькі повідомлення про події на Східному фронті, датовані 1944 роком, чисельність УПА визначають у 80 тис. осіб [37,с.620], але того року період найбільш масових виступів вже був позаду (кін.1943-поч.1944рр.). Наприклад, саме восені 1943р. почалися спільні дії УПА з БУСА (Буковинська Українська Самооборонна Армія), яка у травні прийняла спільну назву УПА та стала складовою частиною УПА-Захід.

Спілка Ветеранів УПА пропонує цифру у 160 тис. бойців та 450 тис, якщо урахувати Червоний Хрест. Більш менш реальною цифрою вважають близько 50 тис. бойців [5, С.4]. Проте кількість не є визначною, що підкреслюють і самі учасники ОУН/УПА і на що завжди було зроблено ставку у пропагадивній діяльності. Головним вважали якості українських вояків. Дуже яскравим прикладом тут є відомості з бюлетеню “Вісті з фронту УПА” [49, С.16], в якому пишеться про напад відбірних частин СД на загін УПА з 300 чоловік, що закінчилося повною поразкою німців та втратою 2 кулеметів, радіостанції, 2 підвод зі зброєю, польової аптечки та ін. Через місяць відбувся бій частини УПА з дивізією спецвійськ, яка знову ж відступила, залишив 200 чоловік вбитими.

Війна, яку вели українці на своїй землі була національно-визвольною і боротьба за право створення незалежної УССД велася партизанськими методами. Тактика ведення боротьби не була постійною і змінювалась відповідно до стратегічної ситуації на східноєвропейському театрі бойових дій.

Період початку Великої Вітчизняної війни (1941-1942рр.) відрізняється виступами поодиноких груп повстанців, які були стихійними і які неможна назвати організованими. Це – період, коли групи, що виступали зі зброєю в руках проти окупантів, можна називати “бандами”.

В 1942, і, особливо, в 1943р. УПА має можливість діяти більш вільно. На цей час вже зформовано організаціну структуру армії, її керівництво, зростає чисельність завдяки новим джерелам людських ресурсів (втікачі з фронту, іншонаціональні мешканці територій на схід від Житомирської області). Таким чином УПА поширює масштаби операцій, що проводяться і зосереджується на організації порядку на тій території, яку контролює.

З поверненням лінії фронту на Україну в 1944-1945рр. відбувається зміна в тактиці. Дії необхідно вести меншими за чисельністю з’єднаннями, але, оскільки радянські війська ведуть наступ швидко – завдання головного командування УПА полягає у тому, щоб зберегти сили і за будь яку ціну не брати участі у сутичках з наступаючими арміями. Внаслідок цього практично повністю було збережено кадровий склад і з’явилась можливість вести активні диверсійні операції в тилу радянських військ.

Проте після закінчення розгрому фашистських військ СРСР повернувся до вирішення внутрішніх проблем, одною з найважливіших була національно-визвольна боротьба під проводом ОУН. З початком введення внутрішніх військ та концентрації сил НКВС/МДБ в 1945-1946рр. ОУН/УПА переходить до суто пропагандивної діяльності, великі підрозділи розформовуються і 1947р. надається наказ про т.зв. Рейд на Захід [8, С.14]. Поступово скорочується чисельність активних учасників руху і після розгрому в березні 1950р. Головного Штабу УПА під Львовом організована діяльність практично припиняється.

Період 1950-1956рр. за змістом є стихійним. Мають місце також поодинокі випадки спротиву частинам радянських військ і міліції. Як і на першому етапі – національні формування скоріше можна назвати бандами, чисельність яких не перевищувала 10 чоловік.

Таким чином бачимо, що діяльність ОУН/УПА змінюється відповідно до умов на теренах присутності. Змінюється чисельність армії і неможливо підходити до її оцінки однозначно, спираючись на окремих даних.

УПА за сутністю – є надзвичайним проявом людської активності, випадком беспрецедентної організації національно-визвольного руху, яким слід пишатися і враховувати і в сучасних політичних умовах.

Наприкінці 90-х роківХХст. В Україні спостерігається помітне зростання інтересу до проблем національного у житті суспільства. Об’єктивними умовами для створення узагальнень в цій галузі можна назвати:

Існування історичної науки в Україні протягом семи років в умовах незалежності – тобто протягом часу, достатнього для підготування якісно нових кадрів в історичній науці;

Фактична відсутність загальновизначеного ідеологічного курсу при наявності окремих кон’юнктурних моментів;

Можливість неупередженого, безпосереднього співставлення наукового, доробку різних шкіл, у тому числі і закордонних;

Прихід до історичної науки в Україні генерації молодих професіоналів, що були виховані в нових умовах;

Поява в науковому обігу великої кількості нових документів, що до того були таємними, або знаходились за межами країни.

Проте, слід визначити і коло проблем, які перешкоджають повному визначенню щодо історичних оцінок названого явища, більшість з яких мають політичне походження, хоча взагалі події 40-50х років деякі дослідники не відносять до історії, натомість називаючи це соціологією. А в сучасних умовах було б краще вжити термін “політика”, оскільки проблеми “радянського” минулого зараз є предметом політичних спекуляцій. То ж маємо проблеми:

Ідеологізація історичної науки протягом багатьох років та всеосяжна брехня, що була зведена до найвищіх щаблів державної політики в країнах, що брали участь у конфліктах в Україні. Має такі наслідки:

Велика кількість свідомих непривдивих свідчень з усіх сторін, підроблених документів та ін. Викривлень, що переслідували певні ідеологічні цілі.

Тривале збереження ідейних конструкцій та підходів в багатьох дослідників старшого віку.

Відсутність етичності та культури наукового спілкування, неспроможність адекватно сприйняти полеміку, піти на компроміси задля визначення істини, що призводить до замкненості історичних шкіл.

Цілеспрямована діяльність уряду СРСР по знищенню чи приховуванню історичних джерел, які не відповідали офіційному ідеологічному курсу, призвела до втрати багатьох джерел, певна їх кількість й досі зберігається у таємних фондах архивів;

Проблема політичної замкненості країн в період “холодної війни” , через що було втрачено час за відсутністю наукових дискусій та обміну концепціями;

Практична відсутність неупереджених дослідників-професіоналів, що викликана полярним ставленням до подій в Україні.

Велику кількість робіт, присв’ячених проблемі національно-визвольного руху в Україні в 40-50х роках ХХст., можна поділити на певні групи, або навіть школи, оскільки кожен з підходів, що домінували в цих групах, існує достатньо тривалий час і має власну структуру, тобто періодичні видання, наукові заклади, кадри, на яких саме і базується. Ці групи можна класифікувати за критеріями політичної спрямованості дослідників, їх територіальної принадлежності та часу існування.

До неї належать безпосередні учасники руху опору на Західноукраїнських землях, які опинилися на еміграції через переслідування у СРСР. До них також наближається частина довоєнних емігрантів з України, але ця частина діаспори значно менше політизована і стриманіше відноситься до подій в Україні в середині століття. Серед представників цієї групи можна виділити дві течії, що часто конфліктують і між собою:

А) учасники або прихильники ОУН-Б, вояки УПА тощо;

Б) учасники або прихильники ОУН-М.

До переваг цього напрямку історичного розвитку слід віднести можливість вільних досліджень і поширення науково-практичних знань, в першу чергу – у вигляді різних видань.

Вадами слід назвати обмеженість світогляду і намагання представити емігрантську частину українців як “весь український народ”[54], який беззастережно підтримує своїх ідейних провідників. У 80-ті роки в цій галузі виникає особливий настрій розчарування і з’являються публіцистичні роботи [86], що розгядають зрив національно-визвольного руху під іншим кутом - як трагедію, що розколола українців, а не з’єднала їх.

Проте ця школа стоїть на початку історичного аналізу подій визвольного руху, а його слід віднести ще до часів, коли тривало протистояння УПА і частин радянськіх військ. В пропагандивних роботах публіцистів-підпільників розроблялись в основному проблеми історичного підгрунття конфлікту, його витоків та історичних паралелей. Роботи цього часу є переважно невеликими за обсягом, що викликано в першу чергу обмеженими можливостями виробництва та самим характером – необхідністю стисло і переконливо подати пропагандивний матеріал, як, наприклад, “Наше ставлення до російського народу” О.Горнового [11, с.79-92], або деякі твори неофіційного ідеолога ОУН-Б П.Полтави [53, с.15-75]. Одною з таких робіт є і робота головнокомандувача УПА Р.Шухевича (Т.Чупринки) “До генези Української Головної Визвольної Ради” [77, с.392-406]. Такі роботи виходять з таких положень:

Констатація нового періоду розвитку національної ідеї на Україні;

Постійне зростання революційної боротьби в Україні;

Використання світової війни для досягнення мети – Самостійної Соборної Держави;

Вихід визвольного руху за межі вузьконаціонального і підхід до ОУН-Б як до провідника усіх поневолених народів, що було оформлено у 1944р. у вигляді УГВР.

В одній з найголовніших і найхарактерніших робіт П.Полтави “Хто такі бандеровці та за що вони борються” викладено фактично основи майбутнього підходу до вивчення проблеми збройного руху опору на Заході України, які, в свою чергу, базуються на первинних документах ОУН-Б. Це:

ОУН-Б – єдина радикальна сила у боротьбі проти німецької і радянської окупації:

Розуміння націоналізму як відповідальності перед інтересами народів, що населяють Україну, при визнанні домінування українців, на засадах вільної співпраці, а не шовінізму:

Декларування боротьби проти імперіоналістичної командно-адміністративної системи, а не простого народу:

Безкомпромісова висока ідейність учасників руху на відміну від окупантів [54, с.11].

Після того як ті учасники ОУН, яким пощастило вижити у вирі запеклої боротьби, опинилися за межами батьківщини, вони продовжили ту ж саму пропаганливну діяльність, яку вели зсередини. На сторінках періодичних видань, таких як “Визвольний шлях”, “Українське Слово” та інших, що виходили друком у Мюнхені, Нью-Йорку, Парижі, з’являлись публікацій спогадів, документів, що збереглися, звернення до людства. Виходили і окремі видання, деякі з них було перевидано в Україні після здобуття нею незалежності у 1991р. Серед таких “УПА” М.Лебедя, серія спогадів Ю.Борця “Чумака” [7, 8].

Окремо слід згадати про серію “Літопис УПА”, видання якої було розпочато ще наприкінці 40-х років в Торонто. Зараз це 30 томів різноманітних збірок документів, спогадів, фотографій, покажчиків, які стосуються усіх сфер діяльності ОУН і УПА. Частина з них, починаючи з 1991 року, перевидана в Україні. “Літопис” є універсальним джерелом для дослідників цього періоду і аналіз даних, що містяться у ньому ще попереду.

Таким чином, націоналістичний напрямок історічних досліджень має великі переваги у галузі накопичення матеріалів і створення загальних робіт, проте такими ж великими є і вади переважної більшості дослідників – вузькість та хибність оцінок, недостатня об’єктивність і т.ін.

До неї належать представники перш за все радянської науки, а також значна частина польських, чеських вчених та публіцистів, які мають певні особливості у підходах відповідно до національних розбіжностей. Всередені цієї групи можливий поділ на “антиукраїнство” і “неоантиукраїнство” стосовно Російської Федерації, де й після 1991р. реанімовано ідеологічні засади радянської школи.

Головною рисою цього напрямку в історіографії є формування змісту, засобів наукового дослідження і, зрештою, навіть висновків ненауковими – ідеологічним шляхом. Тобто науковцям заздалегіть “пояснювали” що і як треба писати, в чому маємо яскравий приклад – “Тези у 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954)”, підготоварні, відповідно, до 1954 року. В цей час, коли ще тривали військові операції по “зачищенню” Карпат, особливо важливим було довести історичну закономірність єдності двох братніх слов’янських народів (про що дані конкретні вказівки, без жодного фактичного доведення) [72, с.15]. Основною формою втілення цих вказівок в 40-50ті роки були також матеріали пропагандивного змісту, проте основна частина містилася у “прикладному” вигляді в документах судових справ, яких тільки за перший рік безпосередніх сутичок ОУН з радянською системою (1944-1945) було розроблено 19606 [5, с.3]. Незважаючи на це число, радянська історіографія не визнає український рух опору масовим.

У 60-80х роках взагалі на теми, що стосувалися національних проблем, в СРСР було накладено табу, оскільки вважалося, що такі проблеми зовсім не існують. Власне, тому навіть та незначна частка громадян, яка мала хоч якесь уявлення про трагедію українців, мала замість правди спотворений і перекручений набір ідеологічних тверджень, що лунали зі сторінок періодики [39,48, 59…].

“Симптоматичною” з таких робіт є “Українська Повстанча Армія: шлях ганьби і злочинів”, автором якої є В.Давиденко. видана вже у 1989 році ця невеличка книжечка містить відомий набір фраз про те що:

Збройна боротьба на заході України – була бандитизмом і мародерством і не була масовою;

ОУН – буржуазно-націоналістична агентура Німеччини, яка діє на поталу загарбникам проти свого народу;

Справжній український народ (читай: зросійщине населення сходу України) не підтримував ОУН/УПА.

Проте “вітри перебудови” вже відчутно і тут і, всупереч першому твердженню, що наведено вище, УПА названо “достатньо мобільним і підготованим у військовому плані формуванням”, тобто – визнано організованість і силу цього з’єднання [17, с.24].

Шкода, що ті документи судових справ, про які було згадано раніше, зараз використовуються російською наукою для формування своїх концепцій без жодних змін, і після 1991 року, коли вже, здавалося б, комуністична ідеологія має потрохи зникати, на сторінках професійних видань, не кажучи вже про періодику, з’являються матеріали, від яких відверто тхне “світлим минулим”. Проблема полягає у тому, що такі дослідники, як, наприклад, В.Ямпольський (зверніть увагу: професор і кандидат юридичних наук), підходять до радянських документів некритично і дослівно розуміють тексти, написані майстрами з ідеології КДБ. Варто лише навести назви таких публікацій: “Альянс ОУН-СС”, “ОУН на службе фашизма”, “Как трезубец вплелся в свастику” [25, 30, 85]. Крім непоодиноких випадків неточного перекладу з української мови на російську, які спотворюють розуміння слів, російским авторам бракує певної етичності і вони вважають за можливе використання таких зворотів як “это - уродливейшее явление” і ”одурманеные националистическим угаром подручные Петлюры и Бандеры”…[85, с.77]

На цьому тлі дещо краще виглялає інша національна школа – польська, хоча і тут є свої тонкощі. Серед притаманних польським публікаціям рис слід назвати:

Погляд на Україну як на район Польщі, на який і надалі слід претендувати;

Потрактування етнічної історії України як частини російської, несвідомої своєї окремішності;

Стереотип українця – різуна-гайдамака, єдина мета якого – винищення поляків;

Намагання змалювати українців одвічними колаборантами, на відміну від славетних поляків, що вступили у двобій з Німеччиною у 1939р.;

Намагання нав’язати братерські почуття українцям, очікуючи від них вибачення і каяття [19, с.15-19].

Найбільш вагомим, з точки зору польських дослідників, питанням в галузі українсько-польських відносин цього періоду є положення та історичне обгрунтування існування української спільноти в землях Лемківщини і Закерзоння, що безпосередньо пов’язане з подіями 1947 року (акція примусового виселення українців-лемків під кодовою назвою “Вісла”).

Підсумовуючи сказане про відверто антиукраїнські настрої в історичній науці слід підкреслити, що цінність даної школи полягає у тому, що тільки у порівнянні з нею може бути оцінено діяльність власних українських дослідників. Незважаючи на тенденційність, це завжди є погляд з іншого боку на події, важіль, за допомогою якого визначається “золота середина”.

В період переосмислення завдань і методів національно-визвольного руху у 60-70ті роки в Україні під проводом дисидентства, проблеми руху під проводом ОУН також знайшли відображення. Цим часом не спостерігається надто енергійного захоплення теорією і практикою збройної боротьби, але політико-ідеологічний стан в Радянському Союзі сам по собі був відмінним каталізатором політичного інакодумства. У більшості воно не набуло форми конкретних робіт, мала форму усних дискусій, звернень, проте проблема досвіду збройної боротьби вимагала від “шістдесятників” зайняти певну позицію. Ю.Зайцев виділяє дві течії за цим відношенням:

Група, уособленням і провідним діячем якої був О.Мороз, продовжувала ідеологію Д.Донцова і вважала себе наступницею ОУН в Україні, незважаючи на те, що в самій ОУН в 1940-1943рр. Панували більш радикальні ідеї Ю.Міхновського [57, с.81];

Група, найяскравішим представником якої є І.Дзюба, обминала взагалі період збройної боротьби ОУН і зверталась до початку 20-х років у своєму прагненні поєднати націонал комунізм з інтегральним націоналізмом і знайти нові шляхи співпраці з радянською владою [26, с.202].

На відміну від цих двох великих напрямків, можна згадати про третю, найрадикальнішу частину представників національного руху – Український Національний Фронт - яка єдина займала чітко визначену позицію щодо ОУН/УПА. За словами Д.Квєцька, провідника цієї групи, УНФ продовжує справу ОУН і доводить це тим, що:

Готує національно-визвольну революцію;

Перевидає та розповсюджує пропагандивні матеріали ОУН, яки були знайдені в одній з лісових схованок на Заході України;

Намагається поширити діяльність на східній Україні;

Діє активно, у тому числі використовуючи засоби “шістдесятників”, маючи на увазі Меморандум, направлений ХХХІІ з’їзду КПРС [63, с.90].

Виходячи з того, що було сказано вище, підсумуємо: дисидентські часи в історії України дали хвилю романтичних дослідників, які найчастіше ставали “між двома вогнями”, тобто напрямками в історичних оцінках, що були згадані на початку розділу. Нн маючи можливостей до масштабної друкарської та пропагандивної діяльності значно більший внесок було зроблено до найголовнішї проблеми, яка сьогодні є вирішальною – зміни світогляду людей. Те, що незначні за своєю кількістю дисиденти змогли поширити діяльність на неформальному, побутовому рівні чи не стало основою для другого вибуху національно-визвольного руху, і тільки завдяки політиці радянського керівництва романтичну революцію було придушено на початку існування.

Порівняно до націоналістичної школи, що була описана першою, українські дисиденти фактично зробили незалежну оцінку того, що відбувалося всередині їх країни, враховуючи всі можливі чинники.

Умовно поділяється на два етапи:

А). Перший (1989-1993), пов’язаний з політичним перетворенням в СРСР і зміною ідеології.

Б). Другий (від 1994), головною рисою якого була зміна поколінь дослідників.

На першому етапі кількість власних досліджень була обмежена, рівно як і кількість джерел та літератури з проблем визвольного руху у 40-50ті роки. Серед тих, хто публікує матеріали, помітним є запозичення концепцій націоналістичної емігрантсьвої школи, які на протязі сорока років не мали розвитку, що для новітньої історії річ неприпустима. З іншого боку існує процес симбіозу радянських ідеом і національного фактичного матеріалу, що особливо помітно у текстах М.Коваля, друкованих у різні роки. Взагалі то в цей час практично відсутні передумови для вивчення проблеми, з огляду на збереження багатьох залишків тоталітаризму, що також помітно при зовнішньому аналізі текстів.

Однак не будемо забувати і про позитивний бік – з цього часу починається співіснування різних підходів до проблеми.

Початок другого етапу пов’язують з так званим “поколінням дев’яностих” – тобто молодих, амбіційних, освічених людей, котрі вже не мають якихось ідеологічних обмежень, вирізняються більш гнучким підходом до будь яких питань і, особливо, провокативністю своїх думок. Проте не тільки молодь займає в цей час вершину історичної полеміки, серед зрілих, досвічених дослідників виділяється І.Білас, який зважено і прискіпливо підходить до постановки самої проблеми [5, с.2]. Характерними рисами цього етапу є:

наявність вільної творчості та великої кількості спеціалізованих періодичних видань, на сторінках яких ведеться жвава дискусія;

можливість різних підходів за відсутності ідеологічного тиску;

об’єднання дослідників в ініциативні групи, що надають підтримку та допомагають у розповсюдженні інформації та обміну думками;

початок аналізу історіографії питань і пошук істини через провокативність засобів [79, с.1];

разом з тим, засилля кон’юнктури, що приводить до життя непрофесіоналізм та обмеженість робіт.

Наприкінці розгяду цього розділу відзначимо таке.

Немало років має ще минути, поки з історичного і політичного простору буде усунуте більшість протиріч, які зумовлюють невизначеність щодо проблем національно-визвольного руху в 40-50х роках в Україні. З врахуванням реалій сьогодення можна стверджувати, що це був надзвичайний за своїм обсягом рух, взірець героїчного змагання народу за свою незалежність, в якому цей народ не мав жодної підтримки ззовні і, навпаки, зазнав неймовірного тиску з усіх боків. В умовах європейської геополітики ХХст. український народ став заручником могутніх держав, у планах яких аж ніяк не було виникнення нового суб’єкту міжнародного права. Власно, саме це і зумовило решту протиріч національного, політичного і , перш за все, етичного плану, коли йдеться про історіографію цієї проблеми. І тут вже сама природа людства не дозволить науковцям тверезо і неупереджено оцінити це як явище, доки вони бодай трохи відчувають свій зв’язок із подіями півстаричної давнини.

Зрештою, зовсім неможливо встановити істину саме зараз, коли за умов загострення політичних протиріч відповідно загострюються оцінки найближчого історичного минулого, маючи на меті використання окремих фактів у ідейній боротьбі. Тому на сучасному етапі завдання історичної науки, її частини, що визначає новітню історію України, полягає у необхідності зобити документальну базу для майбутніх досліджень. Слід об’єднати зусилля для обробки історичних концепцій, їх співставлення та ретельного аналізу на підставі розроблених сучасних методики та методології. Разом зі створенням наукової бази, через продовження видання різних збірок на зразок “Літопису УПА”, таким чином буде зроблено вагомий внесок у культуру країни, який стане надбанням всього народу.

Продовжуючи останню тезу, слід відмітити, що не останнім у списку першочергових завдань історичної науки є співпраця з політичною владою за “своїм фахом” з метою створення державної концепції стосовно свого минулого, ставлення до націоналізму та єдності. Саме на таких прикладах, яу історія національно-визвольного руху 40-50х років, ми маємо побудувати систему виховання нових поколінь, від чого залежить майбутнє суспільства.

Нарешті, зупинимося на позитивному “моменті істини”: сучасна історична наука в Україні, особливо її частина, що приділяє увагу новітньому періоду, політиці та розвитку суспільства, має блискучі перспективи розвитку. Коли не станеться так, що за наступні два-три роки надбання демократії буде згорнуто, а економіка буде розвиватися у тому ж напрямку – молоді обдаровані дослідники стануть основою розбудови держави, в якій національна свідомість встановлюватиме і цілі, і шляхи подальшого розвитку. Принаймні, будемо на це сподіватись.

Від 1991 року ми вже маємо покоління тих, хто народився і був вихований в Україні. В тому вигляді, в якому сьогодні існує ця держава. Слід визнати, що досі дуже сильним є вплив радянського минулого на громадян цієї держави, безперечно цей фактор протягом багатьох років буде відбиватися на поведінці та думках людей. Але фактом також є поширення нової молодіжної культури, яка відрізняється від усього, що було раніше. В попередній частині ми розглянули, який вплив має процес формування нової молоді на розвиток науки, зокрема історичної науки в Україні. Тепер спробуємо визначити, як слід використовувати те невелике, що отримала нація для того, щоб процес цей не раптом припинився.

Загальні вимоги, що було поставлено перед проблемой історичного виховання учнів за допомогою матеріалу з історії України, були такими:

звернути увагу на масштабність висвітлення подій, та, власне, на масштабність самих подій національно-визвольного руху в 40-50-ті роки ХХ століття;

використовувати більше джерела, поєднуючи їх аналіз з порівнянням історіографічним;

стежити за використанням національних учбових матеріалів, повністю виключити можливість запозичення чужих заангажованих концепцій.

Дослідницьким полем для даної частини роботи були школи – спостереження та експерименти, які в них проводилися протягом останніх трьох років. Справа полягає в тому, що ті школяри, які навчаються в 6-11 класах середньої школи і ті студенти вузів, в навчальний план яких входить проходження педагогічної практики знаходяться на найменшій дистанції одни від одних за часом і за ступінню формування соціально-політичних переконань. Таким чином спілкування і розуміння між цими двома категоріями відбувається краще, ніж в інших випадках.

На уроках історії України в 10-11 класі робота по темі “Національно-Визвольний рух” проводилась таким чином.

Лекційне заняття з теми знаходило місце після вельми обширного блоку “Події 1941-1943 рр.”, в якому давалась змістовна інформація про положення в світі та на театрах бойових дій. Передуючий блок з 4-5 занять наповнений емоційними картинами, які змальовують жахливий характер війни як такої в середині ХХ століття [69, С.16]. Увагу приділяють техніці та технологіям знищення людей. Цілі цього підготовчого етапу:

зформувати уявлення про умови, в яких точилася боротьба українців за свою незалежність;

дати уявлення про масштаби героїзму бійців на тлі уявлень про можливость повного знищення, порівнюючи з долею єврейського населення Європи;

підготувати учнів до сприйняття власної національної історії на основі уявлення про загальносвітовий процес національного розвитку.

Тема “Національно-визвольний рух на Україні” розглядалась протягом двох годин. Перша – мала на меті показати необхідність національного розвитку і описати умови, в яких відбувалось національне відродження в Європі напередодні та в ході Другої Світової війни. Використовується порівняння ситуації на Україні з іншими країнами. Таким чином, фактично, підводиться підсумок блоку лекцій, що було згадано вище. Друга година – має на меті сторення загальної, цілісної картини діяльності ОУН/УПА. Учні отримують знання про особистостей руху і частина – виконує індивидуальні роботи по персоналіям руху у формі рефератів.

Після лекційної роботи плануються дві години семінарських зайнять. Перша з них також розглядає діяльність ОУН/УПА як частину стратегічної ситуації у Східній Європі протягом 1939-1945рр. (Друга Світова війна). На цьому зайнятті проводиться гра “Діяльність ГВШ УПА” і слухають короткі доповіді (реферати) щодо тих особистостей – представників національно-визвольного руху, які мають взяти участь у цій грі. Другий семінар – розглядає інший бік справи: політика і ідеологія. При цьому робиться аналіз попередьного семінару і проводиться робота з джерелами різних років і різної ідеологічної спрямованості.

Основою роботи з історичними джерелами є репринтне видання книги П.Полтави “Хто такі бандерівці та за що вони борються” [54] та “Лист до цілого культурного світу” [21], на прикладі яких відображається великий масштаб подій періоду.

Слід звертати увагу, що приклад діяльності ОУН/УПА в 40-50-ті роки був можливий тільки завдяки надзвичайній єдності людей. Прикладом, на якому практично це було ілюстровано – була діяльність Головного штабу УПА. Захід, який на семінарському зайнятті організовано за методикою ролевих ігор, передбачав, що група учнів розподіляє обов’язки, згідно зі структурою ГВШ, яку самостійно створює у вигляді схеми на дошці на початку уроку. Далі, ГВШ отримує “оперативну інформацію” про стан на фронті наприкінці 1943р. “Шеф штабу” приймає доповіді керівників відділів і приймає рішення про необхідність здійснити великиу військову операцію. Завдання: “керівникам” потрібно відстоювати інтереси своїх відділів, розглядаючи план операції кожен зі свого боку. Оскільки на прийняття рішення відводиться лише 15 хвилин – кожен з них має можливість висловити думку лише один раз, жорстко дотримуючись відведеного регламенту (1-2 хвилини).

Вчитель має слідкувати за роботою групи і, якщо потрібно, після виступу давати оцінку можливих наслідків пропонованих дій.

Таким чином, протягом гри учні мають зформувати уявлення про:

високий темп роботи;

важливість швидкого прийняття рішення;

необхідність чіткої координації дій в кризових умовах;

систему поділу обов'язків і її зміст в будь-якій організації;

рівень відповідальності кожної людини, яка займає керівну посаду.

Як на прикладі з грою зазначимо, що шкільною програмою не слід обмежувати завдання історичної науки щодо формування національних цінностей, але, звісно, на сучасному етапі саме молодіжні напрямки впливу мають бути вирішальними. Значною мірою це стосується позашкільного виховання в руслі діяльності молодіжних організацій. Серед таких виділяються такі як Спілка Української Молоді (СУМ) та організація “Український ПЛАСТ”. Серед дійових методів виховання слід назвати перш за все походи по місцях бойової слави ОУН/УПА, в яких юнаки та дівчата на власні очі бачать те, як насправді виглядала партизанська війна українців.

Крім суто шкільного боку діяльності, слід згадати про необхідність приділяти якнайбільше уваги загальним освітнім програмам. Використовувати більше матеріалів для науково-популярної роботи з метою впливати на всіх громадян України, хто становить активний прошарок населення. До такої діяльності можна віднести створення телевізійних фільмів (наприклад, серія “Невідома війна”, Київнаукфільм), поширення друкованих матеріалів у періодичних виданнях, використання можливостей інтернету тощо.

Наразі у підсумку зазначимо, що саме сьогодні складається об’єктивна можливість отримати найбільший зиск від виховгої діяльності у школі, оскільки покоління, що зараз сприймає світоглядні концепції, є фактично до цього готовим. Практика підтведжує зацікавленість нинішніх учнів старших класів у розвитку національної свідомості. Для тих, хто тільки готується стати учнями – особливо важливим є подання національної ідеї безкомпромісово.

Головним у виховній діяльності в школі може стати саме акцентування ролі, яку може посісти молодь у житті суспільства, та самовідданості, з якою молоде покоління може бути готовим до захисту свого власного життя, спираючись на факти вітчизняної історії, тобто на події 40-50-х років в Україні, національно-визвольну боротьбу ОУН/УПА.

Розгянувши різні аспекти вивчення національно-визвольного руху на Україні в 40-50-ті роки ХХ століття ми прийшли до таких висновків.

Сьогодні існують незалежно один від одного декілька напрямків дослідження проблеми. Політичне підгрунття проблеми, що було висвітлено не дозволить отримати цілісну картину подій, спираючись тільки на концепції представників одного напрямку, що, фактично, дотепер зберігається в історичній науці сусідніх з Україною країн – Росії, Польщі.

Завданням національної історичної науки є створення саме цілісної картини, оскільки це є важливим у виховній діяльності у найближчому майбутньому.

На прикладі вивчення національно-визвольної боротьби українського народу в 40-50-ті роки слід будувати також єдину систему просвітницьких заходів. Такий вибір може бути виправданим, оскільки хронологічно це є найближчий до нас період історії, який має героїчне наповнення і ще живі безпосередні учасники героїчного опору.

Офіційна концепція викладення проблеми, яка фактично зформована в історичній науці, але досіть не є однозначно прийнятою офіційною владою, може використовуватись лище у порівнянні з точками зору дослідників, які стоять на інших ідеологічних позиціях.

Важливим є також той факт, що зараз об’єктивно складаються найкращі умови для сприйняття національної ідеї молодим поколінням, яке у майбутньому має продовжити створення української держави.

Створене узагальнення може бути використане для практичного застосування у навчальному процесі.

Андрусяк Т. Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 40-50х рр. //Республіканець.- 1995.- №1-2.- С.72-77.

Антибільшовицький Бльок Народів: збірка документів 1941-1956рр.- Б.М.: Видання ЗЧ ОУН, 1956.

Балканы в конце ХІХв. – начале ХХв. Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе.- М.: Наука, 1991.

Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз.- К., 1994.

Білас І.Г. Україна в Другій світовій війні.// Дніпро. – 1995. - №5-6. – с.2-15.

Білоус В., Кучер В. Встановлення советської влади в західній Україні: зворотній бік медалі.//Альманах “Гомону України”.- 1995.- С.90-104.

Білоус В., Кучер В. Українська меншина в Польщі та Українська Повстанська Армія.// Альманах “Гомону України”.- 1994.- С.130-146.

Борець Ю. (Чумак). Рейд без зброї. – К.: Наукова Думка, 1994.

Борець Ю. У вирі боротьби: спогади учасника повстанської боротьби 1941-1043.- Київ: Наукова думка, 1993.

Бульба-Боровець Тарас. Армія без держиви.- Львів: Поклик сумління, 1992.

Ганьба ХХ-го сторіччя.//Літопис УПА.- т.9.- Львів: 1992.- С.145-214.

Головацький І. Українське Січове Стрілецтво – виразник національної ідеї Тараса Шевченко.//Шлях перемоги.- 6 березня 1997.

Горновий О. Наше ставлення до російського народу.//Літопис УПА.- т.9.- Львів: 1992.- С.79-92.

Гринів О. Українці в роки Другої Світової Війни.//Українська дивізія “Галичина”. - Київ, Торонто: 1994. - С.124-136.

Грушевський М.С. Вільна Україна.//Великий Українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського.- К., 1993.

Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історіі.- К.: Либідь, 1993.

Давиденко В.А. “Українська Повстанча Армія”: шлях ганьби і злочинів.- К., 1989. (сер. “Теорія і практика КПРС”, вип.5).

Данилюк М. Повстанський записник.- 1968. (репринт – Київ: Фундація ім. О.Ольжича, 1992.)

Дашкевич Я. Фальсифікація новітньої історії українського народу в сучасній Польщі.//Український Час. – грудень 1991. – с.15-19.

Демянчук І.П. Партизанська преса України (1941-1944). – К.:1956.

До цілого культурного світу: відкритий лист українців з поза лінії Керзона.//Літопис УПА.- Львів: 1994.- т.9.- С.126-132.

Дужий П. За яку Україну боровся Степан Бандера?- К.-Львів, 1994.

Життя і смерть полковника Коновальця.- Львів: Червона калина, 1993.

Загачевський Е. Спогади фронтовика: одісея сірого “коляборанта”. – Мюнхен, 1952.

Заречный В. Альянс ОУН-СС.// Военно-исторический журнал. – 1991. - №4. – с. 53-62.

Зайцев Ю.Д. Дисиденти – опозиційний рух 60-80х рр.//Сторінки історії України ХХ століття. – К., 1992. – с.195-235.

Зеленчук М. Хто був Петро Полтава?//Шлях перемоги.- 1992.- 12 липня.

Історія Українського Війська: частина ІІ./Крипякевич І.- Львів: Вид. Івана Тиктора, 1936.

Ідея і чин: повна збірка документів.- Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1968.

Каптелов Б. ОУН на службе фашизма.//ВИЖ. – 1991. - №5. – с.45-57.

Керсновский А.А. Философия войны.- Белград: Царский вестник, 1939.

Киричук Ю. УПА в боротьбі за незалежність.//Незалежність: вісник львівської обласної організації УРП.- №8.- 1991.

Кітура Я. Відновлення військових традицій українського народу – наш національний обов’язок.//Шлях перемоги.- 3 вересня 1994.- С.5.

Коваль В.С. Міжнародний Імперіалізм і Україна.- К., 1966.

Коваль М. ОУН і УПА у Другій світовій війні (документи, матеріали).//Український Історичний Журнал.- 1994.- №2.

Колісник Р. Військова Управа “Галичина”//Українська Дивізія “Галичина”.- Київ, торонто, 1994.- С.113-123.

Косик В. Україна и Німеччина у Другій Світовій війні.- Париж, Нью-Йорк, Львів: 1993.

Костишин І. Холодне літо 49-го.//Поклик сумління.- №2, січень 1995.

Кочан І. Шал ювілейної сверблячки (памфлет).//Дніпро. – 1975. - №10. – с.110-114.

Криницький С. Бог зберіг лемків, та чи збереже лемківщину?// Альманах “Гомону України”.- 1995.- С.107-114.

Кричевський Р. ОУН в Україні: ОУН-З і Закордонні частини ОУН: причинок до історії українського національного руху.- Львів: Меморіал, 1991.

Кужіль У. Шляхи російського імперіалізму.//Літопис УПА.- т.9.- Львів: 1992.- С.95-122.

Кузьо Т. ОУН в Україні, Дмитро донцов і Закордонні частини ОУН.//Сучасність.- 1992.- №12.- С.33-38.

Кухта Б. З історії української політичної думки.- К.: Генеза, 1994.

Ле6едь М. Українська Повстанська армія.- Вид. Пресового бюра УГВР: Мюнхен, 1946.

Лешенко Л.О. Україна на міжнародній арені в 1945-1949рр.- К.: Наукова Думка, 1969.

Мак Б. …А в пам’яті – живий.//За вільну Украйну.- 30 березня 1995.- С.2.

Мельник Л.Г. Викриття сучасних націоналістичних фальсифікацій.//УІЖ. – 1987. - №1

Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952.- К.: “Народна газета”, 1991.

Мороко В., Мороко О. Вивчення діяльності ОУН-УПА на уроках історії України в 10 класі (з досвіду роботи). // Історія в Школі. – 1997. - №10-11. – С.25-27.

Недзельський П. Соціально-політичні та соціально-психологічні передумови створення української дивізіі “Галичина”.//Українська Дивізія “Галичина”.- … С.99-105.

Панківський К. Військові справи. Дивізія “Галичина”.//Українська Дивізія “Галичина”.- … С.22-54.

Позачинюк Й. (Д.Шахай) Тактика щодо російського народу.//Літопис УПА.- т.8.- Львів: 1992.- С.203-252.

Полтава П. Безпосередньо за що ми ведемо бій.//Літопис УПА.- т.10.- Львів, 1994.- С.75-98.

Полтава П. Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу.//Літопис УПА.- т.9.- Львів: 1992.- С.15-75.

Полтава П. Хто такі бандеровці та за що вони борються. – Дрогобич, 1991 (репритн вид. 1950)

Потічний П. Політична думка українського підпілля. 1943-1951.//Сучасність.- 1997.- №1.- С.80-87.

Потульницький В.А. Історія української політології.- К.: Либідь, 1992.

Прус Е. Антинародна діяльність українських і польських буржуазних націоналістів…//УІЖ. – 1972. - №8. – с.77-85.

Реєнт О. УПА та збройні формування ОУН як чинники Другої Світової війни. // Віче. – 1997. - №10. – С.114-129.

Розумний М. Справа честі: алгоритм національного самоопанування (політологічні ессе).- К.: Смолоскип, 1995.

Романишин О. У 50-ліття Української Головної Визвольної Ради (УГВР).//Альманах “Гомону України”.- Торонто, 1994.- С.34-39.

Русначенко А.М. Український Національний Фронт – підпільна група 1960-х рр.//УІЖ. – 1997. -№4. – с.81-94.

Савчин І. (“Марічка”) Тисяча доріг: спогади.//Літопис УПА.- Львів, 1994.- т.28.

Сварник І. Слідами генерала Вальтера.// Шлях перемоги.- 27 листопада 1993.- С.7.

Семотюк Я. Українські військові відзнаки.- Торонто, 1991.

Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков: Вища школа, 1987.

Соненко А.М. Українська національна ідея.- Дніпропетровськ: Вид. ДДУ, 1994.

Сотніченко В. Урок історії: нові технології навчання. // Історія в школі. – 1997. - №8. – С.16-21.

Субтельний О. Україна: історія.- К.: Либідь, 1991.

Суворов В. Ледокол: Кто начал Вторую мировую войну? - М.: Новое время, 1993.

Тези у 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954) схвалені ЦК КПРС. – К., 1954.

Терен В. ОУН міцна всенародною підтримкою: до 70-річчя ОУН. // Українське слово. – 1998. - №27. – С.4.

Тимчишин Я. Дзвін нашої тривоги мусить бути гучним!//За Вільну україну.- 31 січня 1995.- С.2.

Хмель С.Ф. Українська партизанка (з країових материалів).- Львів: Шлях перемоги, 1994.- (Б-ка Українського Націоналіста, ч.ІІ).

Хмурович О. Степан Стебельський – “Хрін”.//Альманах “Гомону України”.- С.74-84.

Чайковський А.С. Невідома війна.- К.: Україна, 1994.

Черныш А.М. История политических учений в Украине.- Запорожье: Изд. ЗГУ, 1997.

Чепинога В. Трибуна.// Смолоскип України. -№9. – 1996. – с.1.

Чупринка Тарас. До генези української головної визвольної ради.//Літопис УПА.- т.9.- Львів: 1992.- С.392-406.

Шанковський Л. УПА і Дивізія.//Українська дивізія “Галичина”.- Київ, Торонто, 1994.- С.55-61.

Швидько Г. Деякі питання вивчення в школі міжнаціональних стосунків в Україні в ХХ ст. // Історія в школах України. – 1997. - №4. С.15-18.

Щерба Г. Становище українського населення на Лемківщині у 1944-1947рр. Та діяльність УПА.//Національно-визвольна боротьба 20-50-х рр. ХХ століття в Україні.- Київ, львів: 1993.- С.185-194.

Шумук Д. Пережите і передумане: спогади і роздуми. – К.: 1998.

Ямпольский В.П. Как трезубец вплелся в свастику: о несостоявшемся походе украинских националистов на Москву.// ВИЖ. – 1996. - №2. – с.77-83.

http://www.novaukraina.com:8101/ukr-mova/lib/lupeiko/index.html - 1999-04-17.

БУСА – Буковинська Українська Самообронна Армія

ГВШ – Головний Військовий Штаб

КПРС – Комуністична Партія Радянського Союзу

ОУН – Організація Українських Націоналістів

СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік

УВО – Українська Військова Організація

УГВР – Українська Головна Визвольна Рада

УНР – Українська Народна Республіка

УНФ – Український Народний Фронт

УПА – Українська Повстанська Армія

УССД – Українська Самостійна Соборна Держава

Малюнок 3.1.

Відзнака вояка Української Повстанської Армії.

Виготовлена з бронзового металу.

Виміри: 40 х 22 мм

Малюнок 3.2.

Тризуби на розетках для кашкетів.

В основі зразки 1918 року (Армія Української Держави), 1941 року (Українські Добровільці), 1942 року (Українська Порядкова Поліція Галичини)

Існують варіанти: металевий тризуб, золотий тризуб на синьому тлі, синій тризуб на жовтому тлі.

Діаметр: 33 мм або овальної форми 30 х 26 мм

Малюнок 3.3.

Медаля Української Повстанської Армії за Боротьбу в Особливо Важких Умовах.

Встановлена 6 червня 1948 року за постановою Української Головної Визвольної Ради.

Діаметр: 30 мм. Стрічка: шириною 30 мм з блакитними смужками на жовтому тлі.

Малюнок 3.4.

Хрести Заслуги (Золотий, Срібний, Бронзовий)

Встановлені наказом Головного Командування УПА 2 січня 1944 року та затверджені Українською Головною Визвольною Радою. Виготовлені за кордоном.

Виміри: 27 х 19 мм. Стрічка – ширина 30 мм, з двома чорними смужками на червоному тлі.*