Реферат: Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи суспільства

Реферат: Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи суспільства

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Реферат

З політології

на тему: 

“ Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи суспільства ”

                                                 Чугу Михайла

                                                                          ЕП -11

                                 ВТЕІ  КДТЕУ

Вінниця 2000

Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи суспільства.

Категорія "політична система" відображає політичну діяль­ність, підкреслює системний характер політичного життя.

Система — це певна кількість взаємопов'язаних еле­ментів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інте­гративні особливості та внутрішні закономірності, притаманні саме цій спільності. Система характеризується також стій­кими зв'язками елементів, які досягаються внаслідок струк­турного упорядкування Її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.

У навколишньому світі існують різноманітні системи. На певному етапі розвитку виникає політична система як одна із форм соціального руху матерії, пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою. На відміну від інших систем — економічних, соціальних, духовних — політичну систему суспільства характеризує ряд рис: її участь у розв'язанні таких загальносоціальних завдань, як інтеграція суспільства; розподіл у ньому матеріальних і духовних цінностей: монополія на державний примус у масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату; досить складна внутрішня будова, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, ме­ханізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотний зв'язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою. Політична система має монополію на здійснення влади. В рамках політичної системи виробляється політична лінія, економічна, соціальна, культурна й інші форми політики. Через її інститути здійснюється політичне керів­ництво й управління суспільством. Отже, політична систе­ма — інтегрована сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулюють взаємовідносини між гро­мадянами, соціальними групами, націями, державами, що забезпечують стабільність суспільства, певний соціальний порядок.

Сучасне наукове знання про політичні системи с резуль­татом значного розвитку. Так, історично першим інститутом політичної системи була держава. Але в умовах нерозвиненого політичного життя, властивого традиційним суспіль­ствам, діяльність політичної системи, по суті, обмежувалася функціонуванням державних інститутів. Правда, поряд існу­вали інші формальні і неформальні об'єднання, які грали значну, а інколи і провідну політичну роль, наприклад, роль жерців у країнах Сходу; Арістотель згадує про існування трьох угруповань в Афінах, які називали себе партіями:

партії гори, рівнини і прибережної частини міста, жителі яких виступали на народних зборах з більш-менш загальних позицій. Згодом, в умовах феодалізму значний політичний вплив чинила церква, яка інколи здійснювала певну полі­тичну функцію навіть у міжнародних відносинах (відома Каносса Генріха IV) а деякі монаші об'єднання (наприклад, орден єзуїтів) були могутнім знаряддям диктатури феодалів. Діяли також різні політичні норми права і моралі, релігійні догми, однак вони дуже часто мали синкретичний (нсрозч-ленований) характер.

Народження цілісної політичної системи пов'язане з по­дальшим цивілізаційним розвитком, формуванням громадянсь­кого суспільства, його структури. З'являються великі соціальні групи. З метою задоволення їхніх потреб та інтересів вини­кають політичні партії, профспілки, селянські спілки, об'єд­нання промисловців тощо, утворюються міжгрупові об'єднання (наприклад, національні, народні фронти).

У сучасній політичній науці намітилися різноманітні підходи до з'ясування суті і структури політичної системи. В їх основі лежить різне розуміння феномена політики.

Визначним теоретиком системного аналізу в політології США с Д. Істон. У працях "Політична система", "Системний аналіз політичного життя" він уперше в політичній науці застосував системний аналіз до вивчення політичного життя, згідно з яким система складається з ряду різноманітних елементів, елементи пов'язані різними залежностями, які всі разом становлять її структуру. Система має свої межі. Дії, що впливають на неї ззовні, називаються входом у систему; а дії, які система справляє на оточення — виходом. Між входом і виходом (імпульсами, що йдуть до системи, та ЇЇ реакцією на це) відбувається внутрішня системна конверсія.

Д. Істон визначає політичну систему як "взаємодію, за допомогою якої в суспільстві авторитетно розподіляються цінності", вироблені всіма його членами. Основним призна­ченням політичної системи є здійснення функції розподілу цінностей і спонукання до його обов'язкового прийняття

ільшістю членів суспільства. Отже, Д. Істон стверджує:

юлітичний розподіл цінностей мас владну основу і здійс-іюється шляхом владного рішення, с обов'язковим і вимагає юкори, в тому числі заснованої на примусі.

Д. Істон розкриває також вплив різноманітних факторів ііа політичну систему, а також вплив останньої на них. Гак, середовище, яке впливає на політичну систему, Д. Істон поділяє на "внутрішньосуспільні" системи (еко­номічна, культурна, соціальна, психологічна) і "позасу-спільні", тобто ті, які перебувають за межами даного суспільства (міжнародна торгова система, різноманітні між­народні співтовариства). Якщо система не вживає заходів щодо "руйнівного" впливу середовища і якщо цей вплив настільки деструктивний, що влада не має змоги виконувати свої рішення, то політична система розпадається.

Згідно з концепцією Д. Істона, взаємодія політичної системи з середовищем відбувається шляхом "входу—вихо­ду". "Вхід" здійснюється або в формі "вимог", або в формі "підтримки". Під "вимогами" розуміється виражена всере­дині і звернена до владних органів думка з приводу бажаного або небажаного розподілу цінностей у суспільстві. Під "підтримкою" він розумів дію індивідів і груп на підтримку системі. "Підтримка" пов'язує систему з навколишнім сере­довищем, забезпечує відносну стійкість владних органів, від яких залежить перетворення вимог навколишнього середо­вища у відповідні рішення. В результаті "входу" в політичній системі відбувається процес впливу на неї середовища, наслідком якого є реакція "вихід", під якою розуміється авторитетне рішення щодо розподілу цінностей. Політичний процес, на думку Д. Істона, цс процес перетворення інформації, переведення її із "входу" на "вихід". Реагуючи на виклики середовища, політична система одночасно підтри­мує в суспільстві змінність І стабільність. "Збереження через зміни" є дійовим засобом стабілізації політичної системи.

Цікаві міркування про структуру, функції і механізми дії політичної системи висловив американський політолог Дж. Алмонд у працях "Порівняльні політичні системи", "Порівняльний політичний аналіз". На відміну від концепції Д. Істона, в якій приділено відносно менше уваги такій проблемі, як політична культура, Дж. Алмонд розрізняє політичні системи на основі їхніх структур і культур, вказуючи на їх взаємодію. При обгрунтуванні своєї схеми він вводить до її складу такі категорії, як система дій, рольова структура (або тип рольових взаємодій), орієнтація на політичну дію, кожний особливий тип якої, оточуючи політичні системи, формує політичну культуру. Згідно з Дж. Алмондом, кожна політична система є системою дій.

Акцент на "дію" означає, що при вивченні політичних систем не можна обмежуватися переліком їхніх юридичних та ідеологічних норм, а необхідно враховувати взаємозв'язки і взаємозалежності всіх формальних і неформальних еле­ментів політичного життя, певне упорядкування Їх взаємодії. Дж. Алмонд також звертає увагу на вивчення політичної поведінки в контексті системи. На його думку, концепція "ролі" дас змогу на базі емпіричних досліджень визначити неформальні елементи політичної системи і пояснити полі­тичну поведінку. За допомогою категорії "ролі" Дж. Алмонд визначає політичну систему як "набір взаємодіючих ролей". як "рольову структуру'' і як "тип взаємодії ролей, що впливають на рішення, яке підтримується силою примусу''. Отже, поняття "ролі" виступає основною одиницею струк­турно-функціонального аналізу Дж. Алмонда. Завдання до­слідження політичної системи він вбачає не у виявленні ЇЇ основоположних соціальних критеріїв, а у з'ясуванні всіх існуючих у ній типів взаємодії рольових структур, що виведе дослідника за межі вивчення конституційно-правової системи і змусить його розглядати всі ролі, які існують у політичній системі, і визначати їх з точки зору політичної активності і політичної поведінки. Основною функцією політичної си­стеми Дж. Алмонд вважає легітимний (узаконений) характер фізичного примусу, спрямований на підтримку стабільного порядку.

Отже, згідно з проаналізованими підходами, політика визначається не соціальне й економічно обгрунтованими інтересами і цілями, а на основі структурно-функціонального трактування владного розподілу цінностей у суспільстві. На думку західних політологів, політична система може ста­більно функціонувати за умови, що "входи" перетворені у "виходи" таким чином, що вони не спричиняють напружен­ня, яке, своєю чергою, призвело б до фундаментальних змін у структурі системи.

На відміну від теоретиків політичної системи Заходу. проблематика політичної системи досліджується і в соці­ально-класовому, конкретно-історичному контексті. Зокрема, в марксистській літературі вказується, що політична влада здійснюється в рамках політичної системи суспільства, під якою необхідно розуміти відносно замкнуту систему, котра забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства як цілісного організму, що управляється "політичною владою, фокусом якої виступає держава, що відбиває інтереси економічно панівних класів". Політична .система включає політичні інститути (держава, цодітич.ні па,ріц,.громадські_організації);

політико-правові ног}ми^ _що визначають їх організацію і повновї'ження; систему взаємодії між соціальною і політико-

управлінськими структурами з приводу політичної влади:

процеси, пов'язані з діяльністю панування; рольову струк­туру влади, політичні цінності, орієнтації і зразки політичної поведінки.

Приблизно такої точки зору дотримуються деякі польські політологи. Зокрема, професор А. Лопатка в праці "Держава та її політичне середовище" зазначає, що політична система складається з. .трьох, елементів: ідей/і політичних цінностей (наприклад, ідеї народовладдя, суспільного прогресу), ор­ганізацій ^гл інститутів; нортй, які регулюють втілення в життя ідей та діяльність інститутів.

К. Кулчар розглядає політичну систему на двох рівнях. На рівні держави вона включає державні і політичні організації, норми (передусім правові) і ролі, які ре­алізуються в політичній поведінці. На рівні суспільства до політичної системи входять стандарти індивідуальної політич­ної поведінки, норми (насамперед етичні), ролі та організації (політичні партії, групи тиску), які або прагнуть політичної влади, або впливають на процес її здійснення. Такий підхід адекватний природі політичної системи.

При дослідженні політичних систем різних суспільств враховуються такі позиції: інвайронментальна (взаємозв'язок середовища і системи); інституціональна (організаційні еле­менти системи — держава, партії, громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному житті);

регулятивна (політичні і правові норми як нормативна основна діяльність інститутів системи); комунікативна (внут­рішні системні зв'язки і відносини); функціональна (по­літичний режим, що складається в результаті діяльності елементів системи, політичний процес); ідеологічна (по­літична свідомість); рольова (роль і функції політичної системи як цілого у людському суспільстві і на міжнародній арені, а також роль і призначення окремих елементів політичної системи).

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утво­рюють; стійка впорядкованість елементів; закон зв'язку між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.»

З чого ж починається пізнання політичної системи, аналіз її структури? Насамперед з розчленування системи на елементи і визначення серед них центрального.

'"У політичній системі суспільства є центральний компо­нент, який зв'язує всі інші складові в систему і стосовно якого визначається її компонентна структура. Це по­літична влада. Оскільки в суспільстві політична влада в основному зосереджена в державі, то державна влада є основним об'єктом політичної діяльності. Однак не можна повністю ототожнювати політичну і державну владу, бо не тільки держава, а й громадські організації наділені політичною владою. Це особливо підкреслює роль партій у здійсненні політичної влади, оскільки політичні партії створюються з метою завоювання і використання полі­тичної влади в інтересах певних груп. Отже, політична влада є тією центральною ланкою, визначальною систем­ною основою, навколо якої функціонують усі компоненти політичної системи.

До структури політичної системи входять: політичні ..ідносини, політичні інститути (організації), політичні і правові норми, політична свідомість і політична культура. 'І'ільта в сукупності ці компоненти (підсистеми) можуть :.абезпечпти політичну діяльність, оруикціонупаїлія полі­тичного життя.,

Політичні відносини — це відносикп між соціальними групами, націями і народностями, між політичними інстії-іутами, між державою і громадянами з приводу влади у 'в'язку з виробленням і здійсненням політики. Політичні .-іідносини показують, яким чином соціальні суб'єкти мо-•куть здійснювати політичну діяльність через систему полі-іігчініх інститутів, норм і процедур, визначати засоби, мс-'•оди, регламентувати цю діяльність. Звичайно, в процесі

розвитку нові потреби на інтереси породжують потребу виходу за рамки існуючих норм, необхідність нових мето­дів і засобів діяльності. Обов'язковість цих змін повинна усвідомлюватися соціальними .суб'єктами, .повинні бути знайдені нові методи і засоби1'діяльності. Без цього не може здійснюватися докорінна перебудова політичних від­носин. Успіх перебудови політичного життя визначається тим, наскільки нові методи політичної діяльності, ство­рені колективним розумом, будуть втілені у життя, якою мірою під їх впливом оновиться діяльність інститутів по­літичної системи (держави, партій, громадських органі­зацій тощо).

Носієм, матеріальним субстратом політичної діяльності і політичних відносин виступають політичні інститути (ор­ганізації). Це держава, політичні партії, громадські ор­ганізації, рухи, об'єднання та іи. Через них соціальні суб'єкти здійснюють свою функцію суб'єкта політичної-діяльності. Отже, політичні інститути (організації) є під­системою політичної системи. Характерним для політич­ної організації є наявність органів, -що відають її спра­вами. Складові частини політичної організації функціону­ють у певній послідовності, кожна із них посідає визначене місце, виконує- певну функцію, має своє призначення, грає відповідну роль у політичному житті. Залежно від полі­тичного аспекту діяльності цих організацій і об'єднань їх умовно поділяють на: організації власне політичні, які прямо і безпосередньо здійснюють політичну владу. Це головне в їхній діяльності. Такими власне політичними ор­ганізаціями є держава і політичні партії; організації не власне політичні, діяльність яких, хоч і пов'язана зі здій­сненням політичної влади, але це тільки один із аспектів їх функціонування (профспілки, молодіжні організації та ін.); організації, які мають лише «політичне забарвлен­ня». Вони створюються для задоволення специфічних ін­тересів певних спільностей людей. В силу специфіки своїх функцій вони по суті не беруть участі в здійсненні політич­ної влади (наприклад, добровільні спортивні товариства і ін.). На нашу думку, до цієї політичної системи не вхо­дять ті суспільні формування, яким згідно зі встановленим порядком підмовлено у наданні офіційного статусу. Всі во­ни не беруть участі у формуванні і функціонуванні орга­нів влади, хоч і претендують на політичний вплив.

Невід'ємним компонентом будь-якої політичної системи є політичні і правові норми. Вони становля;', її норматив­ну основу. Будучії виробленими в процесі суспільпо-поЖічпої практики, воші регулюють політичні відносини. ^ио провідних політичних норм належать державні норми, ^головним чином правові, а також ті, які мають юридичну обов'язковість (закріплені в Конституції перспективні цілі), норми громадських організацій, трудових колекти­вів, кооперативів, які організовують їх внутрішнє життя;, норми громадських організацій, що стосуються і'х взаємо­відносин з іншими організаціями — державними, пар­тійними, громадськими;   звичаї, традиції політичного життя.

У системі нормативного регулювання політичних від-носіїн важлива роль відводиться правовим нормам. По­літика і право нерозривно пов'язані між собою. Але право є не тільки вираженням політики, закріпленням її. Вона активно впливає на політичну діяльність, ніби зливається з нею. Нормативний характер права характеризується тим, що воно виступає як рівне суспільне мірило щодо всіх громадян суспільства, його інститутів. Отже, правові норми — це загальнообов'язкові правила поведінки, вста­новлені державою з метою регулювання суспільних від­носин, забезпечені всією її сплою, в тому числі примусо­вою. Система правових норм не тільки може впливати на політичні відносини в напрямі їх зміцнення й розвитку, а іі чинити певний деструктивний вплив. Це залежить від того, наскільки політичним відносинам, які постійно розви­ваються, відповідає система правових норм, що склалася.

До політичної системи суспільства входить як підсис­тема також політична свідомість, політична культура — її духовні компоненти. Політична свідомість включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, традиції, що є відображенням політики і політичних відносин. Зміст політичної свідомості виявляється у формі політичної ді­яльності, зокрема діяльності політичних інститутів, класів, партій, масових організацій, рухів. Важливою умовою функціонування політичної системи є розвиток політичної і правової культури.

Процес розвитку політичних систем відбувається за певними закономірностями. Насамперед це закономірність рівноваги. Розвиток можна розглядати як єдність перерв­них і безперервних рухів. Тому політична система пере­буває у постійному русі у зв'язку з економічними, еколо­гічними змінами. Для успішного функціонування система (змагає певної врівноваженості підсистем, прийняття рі­шень, які б враховували інтереси більшості. Ці рішення ^ певним компромісом.

'йажіїївоіо закономірністю .еозвнтку політично. системи е закономірність маятника. Вона полягає в тому, що будь-яка система, виведена з оптимальчої рівновагії :• бік домі-нації авторитаризму чи демократизації, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Чим більша непропор­ційність лінійного розміщення центру рішень, іим відпо­відно більшим буде відхилення в проі'іілежниГі бік. Амплі­туда коливань за часом теж певною мірою рівнозначна. Якщо період авторитарної диктатури містився в рамках одного чи двох поколінь, то стільки ж або й більше часу потрібно, щоб позбутися негативних наслідків.

Життєдіяльність політичної системи виявляється в про­цесі виконання -нею функцій (основних напрямів діяль­ності) тими чи іншпмп метода.ми і засобами, що. відбива­ють конкретну історичну обстановку. Функції політичної системи визначають її структуру і процес дії. їх реалізація підпорядкована головному — забезпеченню стійкості сус­пільства і його розвитку. Основними функціями політпч-ііої системи є визначення цілей і завдань суспільства, ви­роблення програм його життєдіяльності, мобілізація ресур­сів суспільства па і'х досягнення. Тут передусім виділя­ються політичні цілі: зміцнення влади, допустима міра класових і міжнаціональних відносин, забезпечення режи­му законності і правопорядку, стабілізація політичних ін­ститутів, здійснення самостійного курсу у зовнішній полі-•іііці. Визначаються також цілі в розвитку економіки (еко­номічна політика), соціальних відносіш (соціальна полі­тика), демографічних процесів (демографічна політика), екології (екологічна політика), науки і техніки (науково-технічна політика) та іп.

Важливою функцією політичної системи є також інте-і рація всіх елементів суспільства навколо загальних соці-альпо-політичіїих цілей і цінностей. Йдеться про загальну обов'язковість державних наказів, що спираються на примусову силу; використання права, закону для загально-значимого регулювання суспільних відносин; про надання політиці суспільного авторитету; ступінь розвитку ;;бо демократії і самоврядування, або авторитарного полі:і:'і-гого режиму і політичного відчуження; про відому суб­ординацію і координацію інститутів політичної сист'с:.];].

Ще одна функція політичної системи — легіти:,!::::ія. Вона означає приведення реального політичного жііітя У відповідність з офіційними політичними і празг!і'і.\:и "ормамії.

участь навіть ті члени суспільства, які ще донедавна, здавалося, були аполітичними. •

Місце і роль людини в різних політичних системах. Ще в античні часи виникла така політична система, в якій ідеалом громадянина стало гармонійне поєднання осо­бистого і громадського (суспільного), де існувала заці­кавленість і участь народу в управлінні державою без бюрократії, що гнобить людину. Арістотель, приміром, уважав, що природа людини реалізується в її політичній діяльності як члена цілісного, гармонійного суспільства.

Перегодом, у XVII—XVIII ст., основною функцією політичної системи став вважатися контроль за громадя­нами, за дотриманням ними державних наказів і законів. Держава стала поділяти громадян на тих, які керують, і тих, якими кер^тоть. Перші з них наділені правами ухва­лювати рішення, другі—обов'язками визнавати и вико­нувати їх.

Демократичне суспільство виходить із визнання того факту, що держава не повинна контролювати життя громадян і диктувати їм свої рішення, обмежувати свободу окремої особи. Навпаки, вона має надати кожній людині можливість самій реалізувати свої індивідуальні інтереси.

Людина в демократігчному суспільстві в усьому по­кладається .на саму себе, тут усі рівні в праві вибору дій. Все це важливо зазначити тому, що віковічна політична с^-перечка з питань: Що краще — держава чи суспіль­ство? Як співвідносяться державна влада і свобода люди­ни?—ще далеко не завершена. Лібералізм, марксизм, анархізм дають на них різні відповіді. Нині зрозуміло, і це потвердила історична практика, що суспільство не можливе поза державою, отож і людина не може жити поза суспільством і поза державою. Але якщо в умовах тоталітаризму держава виступає як альтернатива свободи громадян (а людина тут існує для держави), то в умовах демократії, навпаки, держава існує для суспільства, для людини.

В тоталітарній державі інтереси людей не враховують­ся і вважається само собою зрозумілим, що інтереси людей (суспільства)—це і є інтереси держави, держав­ної влади. За таких умов людина перестає бути вільною і перетворюється на засіб реалізації пілей держави. Держа­ва підпорядковує своєму диктатові всі сфери суспільних відносин, що призводить до повного відчуження людини від економіки й політики.

Сила тоталітарної держави лягає страшенним тягарем на життя кожної окремої людини. Власна доля і власна думка людини мусять щезнути, бо держава визнає їх непотрібними і навіть шкідливими. В умовах тоталіта­ризму набуває значного поширення таке явище, як деформація особистості. Це майже єдина можливість для людини «вижити», забезпечити собі та своїй сім'ї хоч якісь умови для пристосування до тоталітарного режиму. Втрата поваги до себе — характерна риса одержавленої особистості.

Тоталітарна система формує людину, у якої нема нічого особистого, яка уособлює собою лише конкретну посаду і відповідну функцію. Людина, її особисте життя, думки цікавлять державу лише тією мірою, якою вони забезпечують успішну її роботу.

Будемо сподіватися, що догми про пріоритет держави над людиною відходять у минуле. Відомий діяч україн­ської культури О. Довженко висловив справедливу дум­ку, що «ті держави здатні ставати великими, у яких вели­кі малі люди». Ідея про те, що держава повинна безпосе­редньо відстоювати права людини в суспільстві—одне з найважливіших досягнень наукової думки і політичної практики.

Використана література:

1.   Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.

2.   Семків О.І.Політологія. – Львів: Світ, 1994. - 592 с. 

3.   Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.: Знання, 1999.

       – 426 с.